Любу історію можна розповідати по різному. Можна сухо – посилаючись на дати, документи та прізвища, а можна спробувати передати і власні враження та ліричні відступи на події яким був свідок і які були так би мовити поза кадром. Час швидко плине і багато речей з відстані років починає сприйматись по іншому. Мого батька часто називають піонером створення стрільби з лука в Україні і в колишньому Радянському Союзі. Я часто звертаюсь до нього з проханням написати свої власні спогади про становлення стрільби з лука. Але він відмахується і відкладає це на потім. А не так давно до мене звернулась Тетяна Мунтян з проханням написати власні спогади про стрільбу з лука і я вже сам себе спіймав на бажанні відкласти це на … потім. Через певний час Тетяна знову ввічливо нагадала про своє прохання. Моя повага до неї врешті решт, поборола мою лінь і я погодився спробувати це зробити. Можливо, моя розповідь заохотить і інших свідків становлення стрільби з лука в Україні зробити щось подібне.

Через рік після мого народження мій батько – Калініченко Микола Олександрович, став першим серед радянських спортсменів пістолетчиків абсолютним Чемпіоном світу та ще й і з новим світовим рекордом. А ще через рік він став і Чемпіоном Європи. Батько стріляв на змаганнях з великої кількості різноманітної вогнепальної зброї, багато тренувався вдома в „холосту”. Він постійно вигадував різноманітні пристрої для вдосконалення методики тренування стрільців. Я це постійно спостерігав і тому цілком природно, що ходити, говорити та … стріляти я почав одночасно. Починаючи з трьох років , тато  брав мене на тренування, а іноді і на збори в інші міста і часто давав можливість стріляти з бойових пістолетів та гвинтівок. В той же час  пам’ятаю, що я не мав права ні дитячим пістолетом, ні пневматичним, ні бойовим ніколи, ні при яких обставинах, навіть випадково, скеровувати зброю в напрямок тварин або людей. Техніка безпеки була понад усе. Зі спогадів дитинства  пам’ятаю, що іноді, тато показував мені „шоу”. В кінці тренування він пропонував мені через підзорну трубу відшукати коло мішеней маленький шматочок крейди  яким відмічались пробоїни (влучення куль). Потім він робив постріл і крейда розліталась в попіл. Зараз розумію, що я був свідком чудової спортивної форми мого батька, але тоді я цьому не дивувався і сприймав як норму. Він же Чемпіон Світу, то і стріляти повинен влучно!  Я дуже пишався своїм батьком.

В 1957 році під час святкування Всесвітнього фестивалю молоді в Москві на стадіоні „Авангард” були проведені міжнародні змагання зі стрільби з лука за сучасними правилами. В цих змаганнях брали участь лучники Фінляндії, Чехословаччини та Польщі. Радянські спортсмени в змаганнях участь не приймали, тому що такого виду спорту як стрільба з лука в СРСР не існувало. Випадковим глядачем змагань був мій батько. Це видовище його так захопило, що коли він повернувся додому, в нашій сім’ї почалися кардинальні зміни. Можу довести документально, що  перша секція стрільби з лука в Україні складалась з нашої сім’ї.  З Москви батько привіз шведський металевий лук червоного кольору „Діана” та декілька металевих стріл до нього. З дерева він вистругав нам з братом луки і ми почали тренуватись на майданчику коло стрільбища кульової стрільби.  Пам’ятаю, що одного разу це тренування побачив фотокореспондент журналу „Фізкультура і спорт” і наше сімейне фото з’явилось на обкладинці  журналу за № 11, 1957 року. А далі події почали розвиватись дуже стрімко. Директору львівської лижної фабрики „Динамо” пану Гарячому М.І. батько запропонував масово виготовляти сучасні луки для спортивної стрільби. Уявіть собі, директор погодився але спитав: „А ти вмиєш робити луки?” Відповідь була: „Ні”. „Ну тоді ставай коло нашого найкращого майстра і разом з ним починай їх розробляти”.  І батько став коло того майстра і почав їх розробляти. Тато часто брав мене на фабрику і я до сих пір пам’ятаю запах стружок, фарби і лаку при виготовленні луків. Перших розробок конструкцій лука було декілька, але сама вдала мала металеве руків’я з металу силумін та вставні клеєні плечі вигнутої форми, які можна було витягувати та міняти при потребі.  Зараз вже можна констатувати, що цей лук допоміг зробити в короткий термін, величезний крок в розвитку стрільби з лука як в Україні, так і в СРСР. Лук мав багато переваг. Він мав вже ортопедичну форму руків’я, приціл в цьому луці можна було рухати як вверх-вниз так і по горизонту (до цього приціли мали вигляд кольорових булавок, які встромлялись в смужку наклеєного фетру або лейкопластиру).   Він був технологічним і дуже дешевим. Його вартість разом з комплектом з чотирьох дерев’яних стріл була 12 карбованців і 50 копійок. Батько отримав на цей лук авторське посвідчення № 125167 від 18 вересня 1959 р.. Лук виготовлявся тисячами і вільно продавався в магазинах Спорттоварів по всьому СРСР. Це дало змогу відкривати секції стрільби з лука в багатьох містах та республіках СРСР. Першими хто почав стріляти з тих, перших луків під керівництвом мого батька були його друзі по стрільбі з вогнепальної зброї. Відбувалось це на стрільбищах СКА та коло тиру ДСТСААФ на вулиці Лисенка. Після офіційного тренування з вогнепальної зброї стрільці брали луки і стріли і йшли тренуватись в стрільбі вже з лука. Щоб не класти зброю на землю, вони брали  з стрілецьких тирів, які були поруч табуретки. Але перша офіційна секція лучників була створена при спортивному клубі львівського політехнічного інституту при сприянні проректора Бабарикіна.

Коло аматорів та прихильників стрільби з лука навколо батька стрімко зростало. За допомогою у виготовленні прицілів для лука лижна фабрика „Динамо”, звернулась  до військової оптико-механічної майстерні якою керував тоді майор Георгій Афанасійович Гордієнко. Таким чином Георгій Афанасійович познайомився з моїм батьком і так захопився стрільбою з лука, що ця діяльність стала сенсом його життя і суттєво вплинула на всю подальшу долю його і його сім’ї. Як відомо, пізніше Георгій Афанасійович став конструктором сучасних спортивних луків, Заслуженим тренером СРСР, державним тренером національної збірної команди СРСР. Окрім виготовлення луків та стріл в майстерні, якою керував Г.А.Гордієнко він створив при майстерні секцію стрільби з лука з якої пізніше вийшов такий відомий спортсмен та тренер, як Вадим Резніков. А Вадим в свою чергу закохався в доньку Георгія Афанасійовича Тетяну. Як відомо, наслідком цього кохання стала чудова дружна сім’я Резнікових, яка зараз живе в м.Нова Каховка, і де на місцевому лукодромі на міжнародному рівні стріляє вже представниця четвертого покоління лучників цієї сім’ї – Юлія Резнікова (член національної збірної команди України). Коли батько активно зайнявся популяризацією та розвитком стрільби з лука йому повідомили, що у Львові в 1931 році було проведено перший Чемпіонат Світу зі стрільби з лука, і в тому ж році у Львові була створена всесвітня федерація стрільби з лука (ФІТА). Цей факт свідчив про те, що ще до початку другої світової війни Львів вже вважався одним з відомих лучних центрів Європи і Світу. Батько також довідався, що у львівського всесвітньо-відомого українського художника Івана Труш було два сини Роман і Мирон, які активно займалися спортом. Мирон у 1937 році в Парижі був чемпіоном світу в складі національної команди Польщі зі стрільби з лука, а його брат Роман був також відомим лучником і перемагав на багатьох великих турнірах зі стрільби з лука. Батько розшукав Романа Івановича Труш і залучив його до активного співробітництва в розвитку стрільби з лука. Час показав, що це принесло велику користь розвитку стрільби з лука, тому що дало можливість використати накопичений у тридцятих роках багатий методичний і практичний досвід Романа Івановича Труша. З того моменту сім’я Трушів, Роман Іванович та його дружина Зінаїда Григорівна стали друзями нашої сім’ї. Вони часто приходили в гості до нас, а ми ходили до них. Роман Іванович був унікальною людиною. Його відрізняла величезна вроджена інтелігентність, скромність, ерудованість, порядність, професіоналізм. Тільки в 90-х роках я довідався що у Львові п’ять вулиць носять назву його безпосередніх  родичів. Драгоманов – це його рідний дід, Олена Бджілка – це його рідна тітка, Леся Українка – це донька його тітки О.Бджілки, Іван Шишманов – це чоловік ще однієї його тітки, а Іван Труш – це його рідний батько. Роман Іванович, багато років працював в спорті практично на громадських засадах, підготував цілу плеяду абсолютних Чемпіонів СРСР (Кізка, Снісаренко, Тімергазін, Образцова, Козіна), двох Чемпіонок Світу (Образцова, Козіна) й одержав почесне звання «Заслужений тренер УРСР». На початку 90 –х років, коли Роман Іванович захворів і йому було вже важко виходити з квартири, він покликав мене до себе, дав ключ від вхідних дверей у свій будинок і попросив 3-4 рази на тиждень приходити до нього.  Я рахую, що мені тоді дуже пощастило. Під час розмов з Романом Івановичем я довідався багато унікальних речей про Львів, про історію, про видатних людей України і дуже жалкую, що не вмикав тоді магнітофон і не записував ці розповіді. Нажаль, в 1998 році Роман Іванович помер. В ті роки одним з найкращих друзів мого батька був Михайло Кронідович Хусківадзе. Наші сім’ї також товаришували і ходили одна до одної в гості. Спільне, що їх об’єднувало це була кульова стрільба. Михайло Кронідович на рівних змагався з мої батьком в стрільбі з револьвера і був талановитим тренером з кульової стрільби. Спортивний клуб львівського торгово-економічного інституту, яким керував М.К.Хусківадзе вигравав перші місця серед спортивних клубів усього СРСР!  Але коли його товариш – мій батько раптом зайнявся стрільбою з лука, він скептично до цього відносився і тільки через пару років пізніше приєднався до нього і  швидко став провідним спортсменом, а згодом і провідним тренером та теоретиком стрільби з лука країни. До сих пір Михайло Кронідович згадує, що першим його тренером зі стрільби з лука був мій батько. Самим здібним і відомим учнем мого батька можна вважати Віктора Васильовича Сидорука. А починав Віктор Васильович тренуватись у мого батька в стрільбі з пістолета і тільки пізніше перейшов на стрільбу з лука. На момент початку занять стрільбою з лука Віктор Васильович вже мав гарну фізичну підготовку. Він багато років займався боротьбою і працював інструктором в спортивному клубі львівського інституту фізичної культури. Така гарна базова фізична підготовка та наполегливі тренування дала йому можливість на довгі роки стати першим номером лучників Львова, України і Радянського Союзу. Він десятки разів встановлював рекорди СРСР, неодноразово вигравав Чемпіонати СРСР і став першим лучником який повернувся у Львів  з першою великою перемогою в міжнародних змаганнях (1963 рік, золота медаль на Іграх Ганефо в Джакарті, Індонезія). А пізніше він став першим львів’янином чоловічої статі, який став абсолютним Чемпіоном Світу зі стрільби з лука (1973 рік, Гренобль, Франція).

Спогади дитинства вихоплюють декілька особливих подій, які зараз дають можливість зрозуміти і усвідомити причини такого стрімкого становлення львівської школи стрільби з лука. Спробую описати їх  за якою не будь схемою.

Виготовлення матеріальної частини.

В ті роки практично ніхто у Львові не мав уявлення про технологію виготовлення луків, стріл, тятив не говорячи вже про їх підгонку. Основним джерелом вдосконалення – були постійні експерименти. То був дивний  час. З’явилась велика кількість справжніх аматорів стрільби з лука, людей різних професій, різних за освітою, за віком. Серед конструкторів луків тих років окрім мого батька  можна назвати: Г.А.Гордиенко, В.Р.Комана, Ю.М.Когута, І.І.Крука, І.В.Хвалебу. Стрільба з лука об’еднала людей різних професій, різних за соціальним положенням та різних за віком. Був якийсь величезний азарт і мало вигляд постійного змагання типу: „А у мене краще”. Додайте ще й те, що не існувало жодних секретів ні в чому. Усі бажали один одному допомогти. Кожний тиждень, хтось з названих конструкторів приносив щось нове и з гордістю показував, а експертна група з спортсменів це оцінювала. Пам’ятаю що одного разу хтось для покращення міцності тятиви спробував застосувати тонкий металевий трос, але коли та тятива з тросу вдарила бідолаху в момент пострілу по руці, то всі бажання продовжити експерименти з тятивою у вигляді металевого троса миттєво відпали. Технологію виготовлення любого дріб’язку відкривали знову. Експериментували з усім обладнанням лучника. Оперення виготовлялось з пера індика.  Практикувались походи на базар та випрошування у тіток, які продавали живих індиків дозволу на відрізання по 6 пер з кожного крила індиків, які продавались. Бували випадки, що після відрізання пер індики ставали ніби то меншими в розмірі і кооперація „лучник –продавець індика” припинялась зі скандалом. Трохи пізніше хтось здогадався за допомогою перекислю водню робити індичі пера білими, а потім фарбувати їх аніліновими барвниками. Після наклеювання пер на стрілу їх не обрізали, а обпалювали на спеціальних пристосуваннях з нагрітим до червоного ніхромовим дротом. Ця процедура мала вигляд чогось магічного. За кілька секунд стріла з наклеєними на неї заготовками оперення перетворювалась з огидного каченя в елегантного лебедя. Для виготовлення наконечників для стріл використовували кулі від гвинтівки системи Мосіна. Свинець з куль виплавлявся, вони підрізались по розміру і вставлялись в дерев’яні стержні. Для виготовлення заготовок для дерев’яних стріл використовували машини для виготовлення олівців. Щоб підрихтувати дерев’яну стрілу потрібно було її нагрівати на відкритому вогні. По цій причині деякі стріли мали пожовтілі плями коричневого кольору від впливу вогню. Луки тих часів мали поганий коефіцієнт корисної роботи і по цій причині для того щоб важка дерев’яна стріла могла влучити в мішень на відстані 90 метрів потрібно було застосовувати луки з силою натягування більше 30 кілограм. А для збільшення бази (відстань від ока до тятиви) використовувались спеціальні ґудзики на тятиві, або затискались між зубами квадратні шматочки пластмаси. Уявіть собі картину участі в змаганнях тих часів, зробив лучник постріл – виплюнув з рота шматочок пластмаси. Подивився в бінокль і знову вставляє шматочок пластмаси між зубами для наступного пострілу. Або використовували стрільбу по точкам прицілювання, які були високо над мішенями. Пам’ятаю як я сам одного разу стріляв на довгі дистанції і цілився в кінцівки дерев. Але почався вітер, кінцівки дерев почали розгойдуватись і я вимушений був хитатись в їх ритмі. А ще був випадок коли лучник на змаганнях цілився в частину підйомного крану і не міг зрозуміти чому його влучення так сильно дрейфують по горизонту. Тільки в кінці дистанції він помітив, що кран працює і час від часу їздить то праворуч, то ліворуч. Для контролю однаковості довжини натягування стріл спочатку використовували маленьке люстерко, яке кріпилось біля прицілу, а пізніше було вигадано „дівок” – маленький шматочок гумки який піднімався з під кінчика стріли при натягуванні її на певну довжину. Щоб не псувати стріли, спочатку стріляли просто в пагорб землі і після витягування стріл з землі, їх витирали ганчіркою. Іноді робили спеціальні вловлювачі стріл з дерну, а пізніше почали використовувати мати з соломи або рогожі на дерев’яних підставках. Вже набагато пізніше почали виготовляти щити з гофрированого картону. Зі стандартними кольоровими мішенями для стрільби з лука не була скрута, тому спочатку стріляли в мішені чорно-білого кольору для стрільби з гвинтівки на дистанцію 300 метрів. Діаметр такої мішені був 1 метр і вона більше всього підходила для тренування. Пізніше стрільба по цім мішеням була, навіть, введена в спортивну кваліфікацію і це також сприяло розвитку стрільби з лука в СРСР.  В 1961 році мій батько працював короткий час тренером з кульової стрільби в Чехословаччині. Під час перебування в цій країні він побачив технологію виготовлення луків зі склопластику. Після повернення додому він почав експериментувати з виготовленням луків та плечей до них зі склопластику. Пам’ятаю що перший склопластиковий лук, який батько зробив  у нас на кухні та в нашій пивниці. Той лук спочатку був таким тугим, що батько не міг його натягнути. Але це був початок нової ери. Це був перший склопластиковий лук в СРСР! Можна зауважити, що в ті роки це було революційне переозброєння лучного спорту усього світу. Свій перший склопластиковий лук, який був виготовлено у Львові мій батько назвав «Сокіл». І, здається, він ще повинен зберігатись у Львівському історичному музеї. Швидко ця технологія була підхоплена його колегами і луки зі склопластику почали виготовляти на лижній фабриці „Динамо”, в військовій оптико-механічній майстерні, на заводі арматурного обладнання. В ті роки розробка нових моделей виглядала, як змагання зі здоровою конкуренцією і бажанням виготовити більш досконалу конструкцію лука. Крім луків у масових кількостях виготовлялися і стріли з легких алюмінієвих сплавів. Виробництво склопластикових луків у Львові насичувало тоді все зростаючі потреби спорту високих досягнень усієї країни. І дотепер, по спливу десятків років багато з виготовлених ще в ті роки  луків продовжують «служити» вірою і правдою і спортсмени продовжують, стріляючи з них показувати досить високі результати.

Методика стрільби з лука.

Експериментували не тільки з матеріальною частиною, але і з методикою навчання, з технікою стрільби. В ті роки визнаними авторитетами, законодавцями моди в стрільбі з лука рахувались школи стрільби Польщі, Чехословаччини, США та Фінляндії. Тому цілком природно що всі доступні літературні джерела про стрільбу з лука з цих країн наші лучники намагались перекласти і використати в тренуваннях. Найбільш вагомий вплив на становлення Української школи стрільби з лука мало ознайомлення з поглядами таких відомих теоретиків тих років як Мар’ян Твардовський (Польща), Франтишек Гадаш і Иржі Віскочіл (Чехословаччина) та Аль Хендерсон і Джек Віт (США). З дитинства я бачив переклади цих авторів на столі свого батька і чув їх прізвища від тренерів.   Але не всі методичні поради стосовно теорії стрільби з лука наші тренери та спортсмени сприймала без вагань. Йшов природний відбір самого сучасного та перспективного.  Перші роки ставлення нового виду спорту проходили в постійних бурхливих обговореннях, в спробах довести вірність своїх поглядів через підтвердженням практичними результатами особистими або своїх учнів. Найбільш суперечок викликали питання виконання техніки випуску та „роботи руки яка утримує лук після реалізації пострілу”. В ті роки практикувалось проводити наради та обговорення основ теорії стрільби з лука з залученням провідних тренерів та спортсменів. Температура дискусій на цих нарадах часто доходила до критичних можливостей. Після закінчення нарад учасники розходились і поспішали проводити свої власні дослідження та експерименти, щоб в наступний раз довести опонентам вірність власних поглядів. І хоча між особисті стосунки часто по цій причині псувались на роки вперед із-за непримиренності опонентів, але це дало змогу виплекати в ті роки „нашу школу” стрільби з лука яка і до сих пір остається найкращою в Європі і в Світі. А потім суперечки якось самі собою припинились. Опоненти зрозуміли, хоча до останнього моменту і не зізнались одні одним, у тому що правими були і вони і їх опоненти. Якось, не так давно один з тренерів Наталії Валеєвої – Ігор Орлик (Заслужений тренер СРСР) зізнався мені: „Ми  на початку 60-х років так активно сперечались про теорію стрільби з лука і так ретельно розібрали її до останніх дрібниць, що це дало нам можливість багато в чому зрозуміти її основи,  і по цій причині ми відірвались на роки вперед від тренерів інших країн”.  Серед осіб, які приймали найбільш активну участь в обговоренні теоретичних основ стрільби з лука можна назвати М.Калиніченко, М.Хусківадзе, В.Резнікова, Г.Гордієнко, В.Сидорука, Г.Петросяна, І.Орлика, О.Бородая, О.Миколаєва.

Місця тренування та проведення змагань. В зв’язку з ростом популярності стрільби з лука існувала постійна проблема пошуку місць для проведення тренувань та змагань. Окрім згаданого майданчика посеред комплексу СКА тренування проводились ще в різних куточках міста Львів: в районі басейну „Медик”, в районі лікарні ОХМАДЕТ, в районі стадіону „Сокіл”, в районі „Погулянки”, на стадіоні „Трамвайник”, на полі для стрільби з лука „Спартак”, в районі поля для метань ЛДІФК. А батько навпроти нашого будинку в дендропарку лісотехнічного інституту обладнав своє власне міні стрільбище для сімейних тренувань. Але явищем можна все таки назвати спільні тренування на згаданому стрільбищі СКА. Там тренування починалась зранку і до пізнього вечора кожний день без перерв. Доступ туди був вільний для всіх бажаючих і не залежно від відомчої приналежності. Майже всі змагання різних рівнів частій всього проводились там. Поступово стрільба з лука почала культивуватися практично у всіх спортивних товариствах, що мали представництво у Львові: «Авангард», «Буревісник», «Динамо», «Колос», «Спартак», СКА, «Локомотив», «Трудові резерви». Непогано було із спеціальними, добре обладнаними стрільбищами для занять у літню пору року і трохи гірше було з місцями для занять у зимовий період часу. Але більшість львівських секцій мали нормальні умови для проведення цілорічної учбово-тренувальної роботи. Явищем тих років можна назвати проведення в містах Дрогобич та Борислав, що знаходяться у Львівській області традиційних всесоюзних змагань „Прикарпатська стріла. Дивитись і вболівати під час перебігу змагань приходили сотні мешканців міст Дрогобич та Борислав. Ці змагання швидко стали улюбленими серед лучників усього СРСР. Їх чекали і приймали в них участь з задоволенням. Головними організаторами цих змагань були Блінда та Т.Й.Бандера.  Тарас Йосипович Бандера був тренером Бориславської секції стрільби з лука і фанатично віддано присвятив себе новому виду спорту . Це був один з відомих тренерів Львівської області, його учні ставали рекордсменами та переможцями СРСР, Європи і Світу. Його вихованець, Любомир Стрільбицкий був Чемпіоном Європи, мав звання МСМК і згодом сам став заслуженим тренером УРСР, ще один його учень – Володимир Маркович також був Заслуженим тренером УРСР і також мав звання МСМК.

Суддівство змагань.  Суддями та організаторами змагань в переважній більшості були колишні військовики у відставці. Цьому сприяла одна соціально-економічна подія яка відбулася в країні. Наприкінці п’ятидесятих років в Радянській Армії було проведено масове скорочення, і звільнення в запас величезної кількості військовослужбовців. Тисячі здорових, дисциплінованих і добре навчених чоловіків, що були офіцерами виявилися поза долі. Невелика група таких «пенсіонерів», яких залучив до організації і проведення змагань Микола Олександрович Калініченко, на довгі роки стала основою суддівського апарата як Львівщини так і Федерації стрільби з лука СРСР при проведенні змагань різного масштабу. Найбільш активними в ті роки суддями були: М.І.Коробкін, О.Лебедєв, К.Миколаїв, Д.Реутов, В.Е.Чепурний, В.Е.Аронсон та Н.М.Жердьова. Авторитет суддів був незаперечним і вони заслужено користувались повагою.

Вихід на міжнародну арену. Стрільба з лука як вид спорту вдало „взяла старт” і досить швидко набирала авторитет. Але із-за того що федерація стрільби з лука не була членом ФІТА (міжнародної федерації стрільби з лука) наші спортсмени не мали право приймати участь в Чемпіонатах Світу та Європи. Щоб вирішити питання про наше членство в 1961 році в Москву було запрошено діючого тоді  Президента ФІТА пана Оскара Кесселс – Де Мастера (Бельгія). В переговорах про наше членство в ФІТА приймав участь і мій батько, оскільки він тоді був головою комітету зі стрільби з лука при Федерації стрілкового спорту СРСР. Цю посаду можна зараз прирівняти з посадою Президента Федерації Стрільби з лука країни. Як доказ існування стрільби з лука в СРСР пану Оскару Кесселс – Де Мастеру показали тренування московської секції стрільби з лука, якою керував тоді москвич Больберг. Чомусь усі лучники під час тієї зустрічі були в майках та трусах. Мабуть у керівництва спортом країни було враження, що справжні спортсмени повинні бути одягнуті в однострій, а у спортсменів простіше всього цього можна досягнута одягнувши їх в майки та труси.  Пам’ятаю що тоді я сам стріляв перед Президентом ФІТА, за що в подарунок отримав вперше в своєму житті пачку американських жуйок та великий срібний пам’ятний значок Чемпіонату Світу зі стрільби з лука (1958 рік, Мексика). Цей дійсно красивий значок до сих пір зберігається в моїй колекції як благословення на досягнення в стрільбі з лука.

Мій особистий  шлях в стрільбу з лука.

Стрільба з лука це вид спорту, в якому дуже багато спортивних династій. Те що я народився в сім’ї видатного спортсмена ніби то визначало і мою долю, хоча не все було так просто.  Тренуватись і приймати участь в змаганнях зі стрільби з лука я почав практично з моменту свого усвідомлення. Я дуже швидко звикся з підвищеною увагою до себе з боку фотокореспондентів, телебачення та журналістів під час перебігу змагань зі стрільби з лука. Багато років залишався наймолодшим учасником змагань. Пробував я займатись і кульовою стрільбою і окрім стрільби з лука мав спортивні розряди в стрільбі з гвинтівки. Але я був жвавим хлопчиком і мене дещо гнітило так багато статики, відсутності рухів в цих видах спорту. Батько це помітив і з одинадцяти років я почав займатись стендовою стрільбою під керівництвом цікавої людини, першого Чемпіона Світу СРСР зі стендової стрільби, Заслуженого майстра спорту – Володимира Володимировича Зіменко. Цей вид спорту мене захопив. Тут було все, що мене задовольняло:  потреба в неймовірній реакції, динаміка, потужність пострілу, звук, запах, видовищність, море емоцій, чудовий ландшафт, відповідальність, гарні друзі по тренуванню. Володимир Володимирович був тренером від бога і я вдячний йому  за прищеплення звички постійно думати та спостерігати усе що стосується покращенню результативності в спорті яким займаєшся. Окрім серйозних занять спортом стендова стрільба відкрила мені можливість з 11 років приймати участь в усіх видах полювання на рівних з дорослими. До сих пір пам’ятаю погляди здивування  дорослих мисливців на мої мисливські трофеї в такому ранньому віці. В стендовій стрільбі я наполегливо тренувався і десь в 18 років виконав норматив кандидата в майстри спорту. Окрім стендової стрільби за сімейною традицією мені легко давався шкільний предмет хімія і я додатково займався науково-дослідною роботою в станції юних техніків в секції хімія. Як від одного з найкращих хіміків школи всі очікували, що  після закінчення школи я буду продовжувати навчання за фахом хіміка. Але мій батько  запропонував мені поступати в інститут фізичної культури на спеціалізацію стрілкових видів спорту і на здивування всім і собі в тому числі я погодився але з умовою, що буду продовжувати активно займатись стендовою стрільбою. Через пів року навчання я зрозумів що мені подобається вчитись. В одній групі разом зі мною вчились талановиті і здібні особистості. Пізніше, багато хто з них стали відомими тренерами, підприємцями, організаторами фізичного виховання. Так, багатьом лучникам відомі мої одногрупники Анатолій Егоров,  Анатолій Гаркуша, Марина Чучвара, Анатолій Кукса.  Перші двоє стали Заслуженими тренерами України зі стрільби з лука, а Анатолій Кукса став заслуженим тренером України з кульової стрільби і багато років поспіль є старшим тренером національної збірної команди України. Вчились ми легко і весело. Група була дружна, а одну сесію навіть спромоглися здати с середньою оцінкою 4,7, тобто майже всі були відмінниками. Зараз усвідомлюю, що нам тоді дуже пощастило і така освіта багато чого варта. Нам викладали ціле сузір’я особистостей:  професор Джафаров М.А., професор Земцова Н.О., професор Третилова Т.О., професор Тер-Ованесян А.А. ,  професор Сафронова Г.Б., професор Келлер В.С., неодноразовий  Чемпіон Олімпійських ігор В.І.Чукарін, доцент Новицький О.І., доцент Горбік Р.М.. Зі свободою вибору спортивної спеціалізації  мій батько тоді не до кінця дотримав своєї обіцянки. Він сказав: „Щоб сторонні люди нічого не подумали, ти три рази на тиждень ходи до мене на стрільбу з лука і три рази на тиждень ходи до Зіменко на стендову стрільбу. Так я і тягнув два вида спорту одночасно. А вже на другому курсі я виконав норматив майстра спорту зі стрільби з лука і, потрапив до молодіжних збірних команд ЦР „Буревісник”, України і СРСР і почав все частій виїзджати на різні змагання та учбово-тренувальні збори. Щось подібне мій батько зробив і з моїм товаришем по групі Анатолієм Єгоровим. Анатолій поступав на спеціалізацію кульова стрільба з нормативом кандидат в майстри спорту. Але батько порадив йому: „Зараз ринок тренерів з кульової стрільби перенавантажений. Раджу тобі краще стати гарним тренером зі стрільби з лука”. Подальший розвиток подій показав, що ті слова були пророчими. Через два роки занять Анатолій отримав звання Майстер спорту зі стрільби з лука, а на сьогоднішній день він Заслужений тренер України, Почесний громадянин міста Чернівці і вже підготував  сім Чемпіонів світу  зі стрільби з лука, заснував і очолює відому в Європі Чернівецьку школу стрільби з лука. Після отримання звання Майстер спорту вже на другому курсі мені запропонували вести секцію стрільби з лука з погодинною формою оплати у львівському лісотехнічному інституті. І хоча оплата за роботу була символічна, але користь від такою практичної роботи виявилась велика.  Всі подальші предмети, які  з того моменту викладались в інституті фізичної культури я вже вивчав більш свідомо з прицілом на майбутню професію. Рахую що така форма навчання є ідеальною для всіх видів діяльності. Принаймні коли я кінчав інститут, за плечима у мене вже був досвіт тренерської роботи, кілька моїх учнів стали майстрами спорту та кандидатами в майстри спорту і по цій причині мене одночасно запрошували на роботу в декілька місць. А от тренуватись під керівництвом свого батька мені ставало все важче. Тому я встиг певний час потренуватись під керівництвом чудового львівського тренера Ванди Станіславівни Копачинської та заслуженого тренера СРСР Михайла Кронідовича Хусківадзе. За очі Ванду Станіславівну у Львові називали „Мама Ванда”.  Це мабуть за її велике серце і педагогічний хист. Вона буза закінченим оптимістом, любила дітей і чим складніше в плані виховання був її учень, тим більше зусиль Вона вкладала при роботі з такою дитиною. Одразу після закінчення інституту я встиг пів року попрацювати тренером в ск „Карпати” і був призван на службу до лав Радянської Армії. Для себе я рахую що насправді я по справжньому служив перші і останні два місяця в мотопіхотній частині яка розташована в місті Мукачеві. Це коли я приймав участь в бойових навчаннях, коли бігав та стріляв з автоматів та коли жив в наметах і заступав в наряди. Весь інший час я прослужив в спорт роті Прикарпатського військового округу  і виконував роботу тренера зі стрільби з лука. Наша секція стрільби з лука дуже вдало виступала на всіх першостях збройних сил СРСР  і ми завжди були на гарному рахунку. Після служби в армії я практично без перерви пройшов по конкурсу на посаду старшого викладача у Львівський політехнічний інститут в міжвузівський спортивний центр по підготовці спортсменів високого класу. Одночасно я працював тренером в ДЮСШ при облраді „Буревісник”.  В цей час я часто приймав участь в проведенні і організації змагань та учбово-тренувальних зборів в різних куточках Радянського Союзу. Дякую долі що я в цей час багато пропрацював поруч з таким видатним тренером як Михайло Кронідович Хусківадзе. Не завжди в наших відносинах все було безхмарно, але повинен дякувати долі за чудову „школу тренера та організатора” яку я пройшов під його керівництвом.  Крім того, як теоретик стрільби з лука він для мене залишається одним з найкращих в нашій країні. За часи роботи тренером я підготував 25 майстрів спорту. Серед найбільш обдарованих свої учнів  можу назвати Ілону Жданову-Криворучко, Остапа Крислача, Тетяну Федоровську. Сергій Родіонов до мене прийшов з кульової стрільби, Віталій Гненний прийшов з важкої атлетики в зв’язку з травмою ноги, Тетяна Байдиченко прийшла після довгих років занять легкою атлетикою, а Лілія Десятнікова почала займатись у мене після припинення занять веслуванням. Останні двоє пізніше захистили дисертації кандидатів педагогічних наук з темами пов’язаними з проблемами стрільби з лука.  В зв’язку з тим що я працював в вищому учбовому закладі від мене постійно вимагали виконання наукової та методичної роботи. Тому крім тренерської роботи я постійно проводив наукові дослідження та спостереження. У мене довгий час не було наукового керівника тому мене цікавила велика кількість проблем стрільби з лука і кожен наступний рік я розробляв власну оригінальну методику досліджень і часто приймав участь в науково-методичних конференціях на яких з успіхом виступав. В кінці кінців в 1992 році я поступив в заочну аспірантуру в Український державний університет фізичного виховання і в 1995 році успішно захистив дисертацію і отримав наукову ступінь кандидати педагогічних наук, а в 1996 році мені було присвоєно звання доцента. Те що при підготовці до захисту дисертації назбирав так багато наукових матеріалів пішло на користь мені. Після захисту дисертації я почав все частій публікувати частини своїх досліджень в спеціалізованих закордонних журналах для стрільців з лука (Англія, Болгарія, Польща, Росія, Японія). В 2001 році зі штаб квартири ФІТА (м. Лозанна, Швейцарія) до мене звернулись з цікавою пропозицією. Керівники тренерської ради ФІТА прочитали частину моїх публікацій і запитували мене, чи не погодився б я стати експертом ФІТА і приймати участь в програмі „Солідарність”. Я дав згоду і після цього до мене вже звернулись як до свого власного офіцера. З цього моменту я повинен був володіти англійською мовою, мати персональний комп’ютер, свою поштову скриньку і повинен був бути готовим виїжджати в різні країни світу для проведення на громадських засадах семінарів по підвищенню кваліфікації зі стрільби з лука. В 2002 році за дорученням ФІТА я провів семінар в Тегерані (Іран), в 2003 прийняв участь в першому всесвітньому семінарі спеціалістів зі стрільби з лука в Мадриді (Іспанія), а в 2004 році провів семінар в Ризі (Латвія) для  тренерів прибалтійських країн. Особливе враження у мене залишила участь в першому всесвітньому семінарі спеціалістів зі стрільби з лука в Мадриді. Там я мав змогу вперше реально ознайомитись з теоретичними поглядами провідних спеціалістів світу і головне, наших основних конкурентів – тренерів з Південної Кореї. Для себе особисто я зробив висновок що методологічний підхід до рішення проблем стрільби з лука у нас з тренерами Південної Кореї абсолютно однаковий і це є ознакою того, що за зразок для наслідування вони десь років 20 тому взяли нашу вітчизняну школу стрільби з лука.  Навіть основні підходи, гасла і правила у нас і у них абсолютно схожі. Єдина різниця існує тільки в кількості і якості фінансування стрільби з лука в наших країнах і на жаль не на нашу користь.

З 1994 року я на громадських засадах виконую обов’язки Президента Федерації стрільби з лука Львівської області. Я завжди пишаюсь досягненнями нашої Федерацію. У нас є чудові традиції  і ми всі намагаємось їх продовжувати і примножувати. Поки що нам це вдається і не погано. З 2000 року я виконую обов’язки голови колегії суддів України.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *